Їхній Крим – їхня фортеця

Картинка: 

Уже в підлітковому віці я вперше почула про Крим

не просто як абстрактну географічну точку на карті, а усвідомила і сприйняла його як конкретне місце проживання знайомих мені людей. Це, коли взнала від рідних, що туди, у той казковий Крим, виїхала зі своєю сім’єю на проживання мамина двоюрідна сестра, тітка Саша. «О, тепер, може, і я колись з’їжджу туди  й покупаюсь у справжньому морі й побачу, які вони, ті Кримські гори», - подумала я собі.

Проте вже десь менше як за рік, я взнала, що той Крим, куди виїхала Саша, зовсім не той, про який я чула. Коли туди з’їздила її мати, а моя баба Лисавета, то, повернувшись, вона багато розповіла про Сашин, справжній Крим, де живуть такі прості люди, як і ми. І я взнала, що Крим – це не тільки південна вузенька смужка землі вздовж моря, прикрита з усіх боків лісистими горами, де внизу, біля самого моря, захищена від вітрів і холодів, як у круглій раковині, картинно лежить його «жемчужина» - курортна Ялта з багатьма відомими присілками: Гурзуф, Масандра, Лівадія, Гаспра, Алупка, Місхор, Сімеїз, Кореїз. Де майже не буває зими, снігу, морозів, де ще в грудні цвітуть якісь кущі, а вже в лютому знову зацвітають диковинні дерева і проліски в лісі. А в тому Криму, де якісь два-три роки проживала Саша, було дуже холодно й непривітно. Чисте поле, степ, по якому колючий вітер котить в’язки сухого бур’яну (качиму), нема ніяких дерев і рідко де якісь не наші хати, без стріх, а з якимись пласкими і зовсім негарними дахами. А земля, як розказувала баба Лисавета, була ніби стара, руда із сивиною, змішана з камінням, і така грузька, що нога вилізла з чобота, як вона йшла по селищу Сім Колодязів. І довелося чобота витягувати із в’язкого земляного замісу руками. А вода в усіх тих аж Семи Колодязях солона або нема й зовсім, і  її доставляють для пиття і різних побутових нужд у бочках самі хазяїни. І баба йшла по тому кримському бездоріжжю й безлюддю і голосила на всі Колодязі: «Ой, дочечко ж моя нещасна, то яка ж нечиста сила занесла тебе аж сюди, на край світа, куди й ворон кісток не заносив та й моїх не занесе ніколи?!» Ну, звичайно, за якийсь короткий час Саша повернулася додому. І, мабуть, небагато переселенців з України, охочих на чуже добро, хати й землю, залишилися там назавжди. Бо то не рідна їм земля і чужа природа.

А вже років через п’ять чи шість доля занесла й мене до Криму. У вересні 1961 р. я їхала вже до свого чоловіка в м. Сімферополь, куди він виїхав з Києва місяцем раніше на роботу в газету «Крымский комсомолец». Їдучи вперше так далеко, я з цікавістю дивилася всю дорогу у вікно. Які гарні ландшафти на південній Київщині, Черкащині, на Запоріжжі: пагорби, яри, озера, річки, ставки, по яких сидять рибалки з вудками, греблі й верби, сади, подекуди із-за дерев вигляне баня або шпиль церкви.

А вже минувши Перекопський перешийок, помітною стала різниця в природі. Все менше буйної зелені і більше сухих бур’янів у степах. На мілких озерах (по-місцевому сивашах) з вікна вагону видно було вигороджені у воді дерев’яні кліті, в яких  випаровувалася вода, сохла сіль. На під’їзді до Сімферополя з’явилася суцільна гряда невисоких гір. А в самому місті побачила величезні дерева з плямистою світло-сірою гладенькою корою і каштаноподібними плодами, які висіли на довгих плодоніжках, як циганські дуті сережки. То були платани. Понад річкою Салгір, що тече серед міста, - пухнасті кущі тамариску. Люди розмовляють тільки російською, жодного українського слова не почуєш.

У деканаті Кримського педагогічного інституту мені запропонували подати документи на філологічне відділення зі спеціальності – українська мова і література. Я з радістю погодилася, бо українська мова – це моя рідна, по-перше, а по-друге, в цьому вузі саме українське відділення було музично-філологічним, а в Києві музична кафедра була, навпаки, на російському відділенні, де я два роки вже навчалася. Та українська мова тут звучала тільки на лекціях мови й літератури.  Всі інші дисципліни читали виключно російською.

Ми з чоловіком поселилися у прохідній кімнаті, яку він винайняв у літнього подружжя з Росії, в татарському будинку з терасою. Будинок стояв на околиці міста в глибині глухого двору, обнесеного високими й товстими стінами із жовтого ніздрюватого каменю, так званого ракушняка. Пізніше, через три роки, нам дали окрему кімнату у двоповерховому будинку в центрі міста, на вулиці Кірова, так само типової кримськотатарської архітектури: вікна кімнати виходили на засклену веранду у двір. У кімнаті завжди стояли сутінки і прохолода. Опалення було дров’яне й вугіллям.  Грубу, що стояла в кутку кімнати, щодня, у холодну пору року, треба було почистити, а знизу із сараю, занести на другий поверх по широких дерев’яних сходах дрова і відро вугілля.

Отримавши диплом учителя української мови й літератури, я була направлена на роботу в середню спеціальну професійно-технічну школу №14 м. Сімферополя. Ця школа була особлива й цікава. В ній були тільки старші класи: 9-і, 10-і, 11-і. І сюди поступали учні дев’ятикласники з інших шкіл міста, щоб отримати загальну середню освіту і одночасно робочу спеціальність: слюсаря, маляра-штукатура, швачки, теслі, радіотехніка, хіміка-лаборанта. Зрозуміло, що ці класи були дуже різними і за успішністю, і були, навіть, цілі класи або ж тільки хлопців (наприклад, теслі), або ж тільки дівчат (скажімо, швачки-мотористки). Та відношення до вивчення української мови було однаковим в усіх класах. Бо хоч Кримська область і була з 1954 р. українською офіційно, та вивчення цих дисциплін не було обов’язковим для всіх. Багато хто з учнів був звільнений від цих уроків з якихось різних причин (наприклад, батько був військовим, і сім’я недавно переїхала сюди або ж Росії чи з демократичних країн зарубіжжя).

А найчастіше просто за заявою батьків директорові школи про звільнення їхньої дитини від «зайвого й переобтяжливого шкільного предмета». Та й з боку своїх старших колег не раз доводилося відчути їхнє зневажливе ставлення до цих предметів, наприклад: «Уступите, пожалуйста, мне сегодня ваш урок – нужно дополнительно провести лабораторное занятие» або «украинские уроки и физкультуру в расписании нужно поставить последними». Відмова чи незгода, зазвичай, сприймалися як недружнє ставлення. Тож зрозуміло, як легко було працювати в таких умовах. І більш-менш прийнятні стосунки трималися на особистісних внутрішніх симпатіях.

А вже наступного року ми з сім’єю переїхали до Ялти. І ось тут довелося познайомитися майже з екзотичною методикою вивчення української мови і літератури… російською, як вивчалися у Радянському Союзі іноземні мови.

При тому, що ці уроки велися уродженкою Волині, колишньою випускницею Луцького педагогічного інституту, землячкою Лесі Українки.

         От такі метаморфози людської психології. І такі парадокси радянської національної політики були в нашому звичайному житті.

         Жаль, що я тоді не знала прекрасної кримської легенди про траву євшан, яка виводить із безпам’ятства, лікує від яничарства. Щоб принагідно розказати її колезі. Як мале татарча, вивезене із Криму до Турції, виросло там, не знаючи нічого про свою Батьківщину, про свою землю, природу і звичаї.  Та якось, коли хлопець уже виріс, став дорослим, красивим і сильним, йому наснився рідний дім, і наяву почувся запах трави, яка росла повсюдно у кримських степах, сріблясто-сірого кольору і запашна. І він пригадав усе, і назву трави – євшан – теж. І в нього виникло непереборне бажання добратися до рідного дому, вдихати його запахи й насолоджуватися ними. І він  вирішив добратися до протилежного берега на рибацькій фелюзі. Багато днів і ночей плив він по морю. А діставшись рідного берега, упав на коліна і, повзучи по землі, безкінечно пошепки повторював рідне: «Євшан! Євшан! Євшан!»

         А хто не знає романтичної легенди про повернення додому татарки Арзи? Викрадена старим Алі-бабою і продана ним у гарем турецькому султанові, за рік вона повернулася з дитиною до рідного берега в образі русалки. Цей сюжет, відтворений у бронзі і камені скульптором

О. Адамсоном, запам’ятав кожний, хто хоч раз бачив у Місхорі «Фонтан Арзи» і «Русалку». Бо він учить також любові до рідної землі.

         Їх безліч, цих кримських легенд. І всі вони пов’язані з якимись історичними подіями, місцями, людьми, народними звичаями і обрядами, які залишили свій незнищенний слід на цьому невеличкому шматочку Землі. Як не намагалася великорадянська влада стерти усі сліди і саму пам'ять про татар на їхній землі, та вона, ця земля, красномовно промовляє до них, своїх дітей, їхньою рідною мовою, їхніми словами, їхніми назвами кожного свого куточка: Ай-Петрі, Ай-Даніль, Ай-Тодор, Ай-Васіль, Аю-Даг, Чатир-Даг, Кара-Даг, Кара-Голь, Карасубазар, Учан-Су, Суук-Су, Бахчисарай, Каравансарай тощо. А все разом – це і є Крим, що по-татарськи означає рів і фортеця, тобто укріплення. Таким кримом, укріпленням була колишня його столиця – Солхат. Коли ж з’явилася нова столиця, то за цим поселенням залишилася назва Старий Крим. А ці назви вже нікому не привласнити, не присвоїти, не приватизувати. Вони їхні, татарські. Хоч як не намагалися радянські законники їх викорінити, перейменувати у такі гарні та привабливі: Веселое і Счастливое, Привольное та Раздольное. Це нічого не дало. Бо ці назви увічнені в усній народній пам’яті, у кримськотатарських легендах, як кажуть, застовблені навічно на їхньому історичному шляху.

         А ті Сім Колодязів, що розташовані за 50 кілометрів від Феодосії, згідно легенди, були колись животворними. В них було багато доброї води, поки туди не прийшли загарбники. І один з них, на ім’я Фріц (а може Іван?), привласнивши собі всю землю, закрив колодязі на сім ключів і став видавати воду спочатку за гроші, а потім, розгнівавшись на непокірного, хоч і заслуженого місцевого героя, заборонив її навіть продавати. І коли помер від жаги той корінний бунтар цього степового поселення, вода зникла з усіх колодязів, пішла під землю. І довелося втікати звідти жадному й нахабному Фріцові. Повчальна легенда. Чи не так?

         У багатьох народів є свої національні знаки-символи. В українців – це тризуб, а в кримських татар – тамга. Але, крім офіційних пізнавальних знаків, існують і народні, так би мовити, етнографічні символи. На Україні – це калина, соняхи з плетенями, вітряки, верби,  греблі та ін. У кримських татар, крім уже згаданих легенд, топонімів, архітектури, орнаментів на архітектурних будівлях та предметах матеріальної культури, такими етносимволами, тамгами можна вважати колишні водні джерела. З діда-прадіда вони були турботливо опоряджені, обкладені кам’яними плитами з обов’язковими цитатами із Корана, викарбуваними красивою арабською в’яззю. Бо такі джерела для корінного населення Криму були життєдайними і священними. Татари уміли якось збирати воду навіть скраплену, конденсовану від великої різниці нічної і денної температур. Крім того, вони робили заздалегідь, по-хазяйськи спеціальні ємності для дощової води, щоб потім, як не буде дощів протягом кількох місяців, можна було користуватися запасеною водою. Тому до війни в Криму збирали дуже високі врожаї фруктів. Ось як описує кримські сади лікар-курортолог і письменник дореволюційної Росії С.Єлпатьєвський: «… по виноградному полю разсыпаны нежные миндальные деревья и персики, и шелковицы, груши и абрикосы величиной съ добрые дубы, и красота Крыма, - самое великолепное дерево его, - огромные, вековые, больше дубовых, густо-зеленые орехи, подъ каждымъ изъ которыхъ могутъ сидеть въ самый жаркий день въ глубокой тени 15-20 человекъ».  Такі цілі горіхові гаї і біблейської смокви (інжиру) ще в кінці 80-их років минулого століття я бачила на власні очі при виїзді з Василівки (Ай-Васіль) понад річкою Дерикою. Тільки вони вже тоді були старі, недоглянуті, здичавілі.

         І коли після депортації татар ці джерела, замулені й недоглянуті, поступово стали засихати і зникати, Крим, як риба без води, став задихатися. Вирішено було замість традиційних, запобіжних способів добування вологи боротися швидко й рішуче: підвести туди воду із Дніпра через «рукотворне» Каховське море. Воно, звичайно, круто. Це не по краплі збирати живу воду з таким великим трудом, а повернув кран - і відкрилися шлюзи, і ринула вода. Пий - не хочу. Та от тільки Дніпро став не той. Навіть на очах одного повоєнного покоління він помітно обмілів, замулився, біля берегів покрився ряскою і гидким зеленим жабуринням, виросли цілі острови справжнього лісу там, де колись були глибокі фарватери для кораблів. Та й кримська земля і без того в багатьох місцях солончакова стала, як кажуть спеціалісти, катастрофічно засолюватися.

Кримська земля плодотворна, тільки їй потрібен розумний, досвідчений і працелюбний, справжній хазяїн.

         Таким господарем може бути тільки той, чиє  коріння сидить у цій землі, могили чиїх дідів-прадідів, чиїх пращурів тут знаходяться. А татарські кладовища (теж їхня красномовна тамга), колись доглянуті, священні, за півстоліття перетворилися в руїни і були знесені. Та тільки рідне коріння може дати бажану крону і добру нову поросль.

         У травні 1944 р. розкішна крона корінного кримського народу (досвідчені старі люди, діти, жінки) була зрубана і силоміць, ґвалтовно, за одну-дві доби пересаджена сталінськими «садівниками» в засушливі середньоазіатські землі.

          Протягом кількох десятиліть потому, а особливо в кінці п’ятдесятих, у роки так званої хрущовської «відлиги», поодинокі сміливці намагалися повернутися на свою Батьківщину. Та тут натикалися на глуху стіну ворожості й непропуску як з боку влади, так і з боку нових хазяїнів. Що їх гнало до своїх покинутих домівок? Може, труднощі життєві у вигнанні, злидні, матеріальні нестатки? Певно, що ні. Цей працелюбний і майстровий народ зумів і там дати собі раду: побудуватися, налагодити виноградарство, баштанство, садоводство, їх належне зрошування. Відродити свої етнічні промисли – килимарство й ювелірство. І таким чином забезпечити собі безбідне існування. А гнала їх сюди невиліковна на чужині душевна хвороба – ностальгія за своїми могилами, морем, домом, степом, своїм євшаном. Бо, як сказав великий російський поет, «и дым отечества нам сладок и приятен». Татарам так само і дим від сухого кізяка, знайденого в степу і спаленого у своїй грубі, приємніший від цигарки «Беломор» чи, навіть, парфумів «Красная Москва».

         Коли в 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки» (згодом Автономної республіки Крим), татари у перші ж роки поставили на зібрані в складчину власні гроші спільний пам’ятник своїм дідам, батькам, братам і сестрам - жертвам сталінської депортації. Що, у них, які щойно повернулися з чужих країв на рідну землю, не отримавши ні належної державної матеріальної допомоги, ні відібраних владними піратами у них, як і в усіх радянських людей, їхніх же власних заощаджень, ні навіть моральної підтримки і розуміння від нових власників їхніх же домів, не було куди приткнути свої копійки, що вони вирішили одностайно вкласти їх у першу чергу в пам’ятник? Та ні, мабуть же, було куди. Але пам'ять як субстанція вища, духовна, значно цінніша, якісніша, потрібніша кожному і всьому людству. І це потрібно усвідомити всім – від президента до бомжа -  якщо ми хочемо, щоб нас визнавали інші справедливим народом. Бо таке внутрішнє самоусвідомлення справедливості є тим природним тестом, за яким розпізнається розум, честь і совість державних діячів, інтелігентність, духовність і внутрішня культура окремої людини і, в цілому, народу. Я в цьому твердо переконана. І тому, коли мені трапилося якось під час прогулянки по ялтинській набережній почути від близько знайомої мешканки цього міста таке резонерські благорозумне: «Ну вот эти татары. Неужели им сейчас так необходим был этот памятник? Что они думают: у городских властей больше забот не было, как только об этом их памятнике? Да еще именно здесь, на набережной», - ця колись близька людина стала для мене зовсім чужою.

         І це стосується всіх, всього зараз такого активного і навіть агресивного «Русского блока». А в ньому ж працюють не торговки з Василівки чи Масандри, а люди, які вважають себе інтелігенцією, чи то пак, російською інтелектуальною елітою. І не здогадуються, що зазіхання на чуже, намагання привласнити його собі – це безкультурність і хамство. Це просто злочин.

         Таким індикатором справедливості в новітній історії бувшої нашої держави був академік і справжній державний діяч Андрій Дмитрович Сахаров. Людина, яка пройшовши усі кола духовних і фізичних мук у бувшій тоталітарній державі, не погрішила ні на йоту перед своєю совістю і моральністю. Людина, яка має в собі, як сказав про нього Д. Гранін, «таинственный, необъяснимый диктат совести». Як великий гуманіст і правозахисник, А.Д. Сахаров не раз виступав на захист і підтримку кримських татар у їхній боротьбі з владою за свою реабілітацію і своє право повернення на Батьківщину. Основним гаслом у цій боротьбі він вважав: «Справедливість повинна бути відновлена!»

Галина ШАФРАНСЬКА,

науковий спiвробiтник Нацiонального музею народної архiтектури i побуту України